ЯК RBTNK ТА СПІЛЬНОТА БЕРЕЖУТЬ ПАМ’ЯТЬ ПРО СВОЇХ ГЕРОЇВ
Історія RBTNK тісно пов'язана з Пам'яттю: ми присвятили їй два особливих артефакти та, надихнувшись Платформою пам'яті «Меморіал», створили власний цифровий меморіал, у якому наші клієнти лишали спогади про своїх героїв.
До Дня пам’яті Захисників та Захисниць України ми поговорили з нашими друзями: Юлією Зеленою, Іриною Остапенко, Анангом Бабичем, Анною Косенко, Марією Корецькою та Ганною Радкевич про те, ким були їхні герої, чого вони навчили їх та як несуть пам’ять про них сьогодні. У цьому матеріалі – 6 історій: болю, туги, вдячності, гордості та головне – любові.
Історію Олега [ Партизана ] Биховця розповідає подруга Юлія
Юліє, пам’ять про кого ви бережете?
Про Олега — мого надблизького друга, з яким ми були разом із 2017 року.
Який спільний спогад із Олегом зігріває вам душу?
Коли ми вчилися разом у ліцеї, грали в Таємного Санту перед новорічними святами. Якось вийшло, що я потрапила саме Олегу. Він не обійшовся одним подарунком – щодня вигадував для мене сюрпризи, тішив подарунками, підсилав друзів, щось пакостив час від часу, залишав написи на дошках, записки в кімнаті. А перед відʼїздом додому, в останній день гри, зайшов до мене з новорічним ковпаком на голові, великим яскравим підносом із мандаринами та цукерками, і співав якусь пісню. Тоді я була така втішена й щаслива, що до цього дня не можу згадати навіть мелодію. Я заливалася сміхом, бо весь час здогадувалася, хто був моїм Сантою. Цікаво, що тоді в ліцеї ми називали цю гру Таємним Янголом. Так воно й сталося.
Чого Олег вас навчив?
Олег — це про добро. Добро в усіх його проявах. Про вміння помічати дрібниці й завжди думати про людську глибину, а не поверхневу поведінку, яку ті демонструють. Він міг знайти спільну мову з будь-ким і відшукати ключ до всіх на світі.
«ОЛЕГ ПОСТІЙНО ПОВТОРЮВАВ: «БУДЬТЕ УВАЖНІШІ ОДНЕ ДО ОДНОГО». І ЗАРАЗ ЗА ЦИМ ПРИНЦИПОМ Я Й ЖИВУ»
Як ви продовжуєте берегти памʼять про Олега?
Уся моя спільнота знає про Партизана. На кожну річницю й на кожен день народження пишу про нього допис, щоб і самій нічого не втратити направду. У 2024 році в нашому ліцеї організували футбольний турнур пам'яті Олега. Неймовірне свято, яке б Олег зацінив.
Записали окремий випуск у подкасті «Щоденники саморозвитку». Завжди публікую його імʼя чи його історію в памʼятних дописах на сторінці Центру стратегічних комунікацій Spravdi. Відколи пішла у військо, дарую людям на памʼять про знайомство браслет із його цитатою «Я тут, щоб перемогти». Один із них уже поїхав у Британію.
Чому ви носите браслет памʼяті?
Браслет мені потрібний того, щоб хоч якось тримати звʼязок із тим, кого вже немає фізично. Щоб не губити знайомі риси й слова.
«ЩОБ ЗНАТИ, ЗАРАДИ ЧОГО Я ТУТ.
А Я ТУТ, ЩОБ ПЕРЕМОГТИ. ЯК І ОЛЕГ»
Історію Євгена [ Остапа ] Остапенка розповідає дружина Ірина
Ірино, ким був ваш герой для вас?
Євген Остапенко – мій чоловік. Женя для мене – приклад людини. Приклад того, як любити, як дружити, поважати інших, допомагати, не бути байдужим, бути відповідальним за себе, свої слова і рішення. Приклад, як не бути пасивним свідком власного життя. Дуже багато речей, які є моїми внутрішніми орієнтирами, я колись побачила і навчилась саме в нього.
Женя був добровольцем з 2014 року. Але я ніколи не сприймала військового як якусь окрему його роль. Воїн у ньому був дуже логічним продовженням його характеру, його цінностей, його ставлення до людей і взагалі до життя.
«ВІН ДУЖЕ ЛЮБИВ ЖИТТЯ І САМЕ ТОМУ БУВ ГОТОВИЙ ЙОГО ЗАХИЩАТИ»
Яким улюбленим спогадом із Євгеном ви б хотіли поділитись?
Мої улюблені спогади з Женею завжди повʼязані з дорогою і машиною. Бо саме в машині ми найчастіше залишались просто вдвох: без людей, без справ, майже без дзвінків і повідомлень. Там відбувалися найщиріші розмови, будувалися плани на майбутнє, згадувалося минуле, вирішувалися якісь проблеми, був сміх до сліз і була найкомфортніша тиша.
І от одна з таких тиш для мене сталась на трасі Миколаїв – Херсон, влітку 2024 року. Я тоді приїхала до Жені, вони працювали на Херсонщині, і якийсь час я жила з ними. Ми їхали з Миколаєва в Херсон вже під вечір, золота година, скоро захід сонця. В машині щось гуде, гримить, кондиціонер, звісно ж не працює, на вулиці – пекло. Вікна відкриті і в обличчя летить гаряче степове повітря з пилом, який піднімається з полів. Навколо безкрайній степ. Десь вириті рови під окопні лінії, стоять протитанкові піраміди, колючий дріт. Але сонце вже низько і підсвічує все таким золотим світлом, що це виглядає неймовірно красиво.
І в цей момент грає артистка Чуприненко – «Степ». Женя робить голосніше. І ця пісня, це гаряче повітря, пил, степ до горизонту, сонце – вся ця дивна суміш війни і абсолютної краси Херсонщини пробиває до мурах по тілу. І тут Женя каже мені:
«ІРА, Я ЗАРАЗ ЖИВУ СВОЄ НАЙКРАЩЕ ЖИТТЯ»
І хоч для мене це не було кращим життям, я прекрасно розуміла, про що він: він був там, де відчував себе потрібним. Вони класно працювали, в нього був сильний підрозділ, люди, яких він дуже цінував, купа справ і відчуття, що його життя має сенс. А ще до нього приїхала я, і він дуже хотів показати мені частину свого світу: як вони живуть, чим займаються, як виглядають його постійні дороги і справи, показати красу півдня :)
Його найкраще життя не означало комфортне. Воно означало життя наповнене сенсом. Він знає, навіщо він тут, поруч його люди, він робить те, що вважає важливим, поруч я, яка приїде в будь яке місто, грає правильна пісня, а перед нами – неймовірна краса півдня України.
Чого Женя навчив вас?
Женя навчив мене любити цей світ. Бо він сам дуже вмів його любити. Для нього світ не був чимось звичним чи належним, що просто існує навколо і ти ним користуєшся. Він дивився на нього реально закоханими очима. Він помічав кожну пташку, павучка, їжака, кота на вулиці. Для котів, звісно, треба було мати з собою якийсь смаколик))
Міг зупинитись, бо на дереві якесь незвичне павутиння або дивна кора на дереві, або дуже пахнуть якісь квіти, або треба пересадити богомола з асфальту в траву))
Він вмів помічати життя навколо себе. Навіть на війні він скидав мені світанки і заходи сонця. Я думала, що ті світанки йому вже набридли, бо він їх бачить тому, що знову не спав, а не тому, що це якийсь морнінг рутін ритуал. Але все одно помічав, що красиво! І як же чудово він помічав красу в людях – не ту що ззовні.
А ще Женя навчив мене «бути, а не казатись».
Він дуже любив цю фразу. Для нього було важливо знати, хто ти є насправді. Знати свої сильні сторони, але слабкі теж. Розуміти, чого ти боїшся, що можеш, що не можеш, чого хочеш, де твої межі. І не намагатись намалювати красивішу картинку для інших.
Не обовʼязково бути найсильнішим, найсміливішим чи безстрашним. Женя міг набагато більше поважати людину, яка чесно каже «я не знаю/вмію», ніж ту, яка дуже хоче виглядати сильнішою, сміливішою чи кращою, ніж вона є.
«ЧЕСНІСТЬ ІЗ СОБОЮ ДЛЯ НЬОГО БУЛА ТАКА Ж ВАЖЛИВА, ЯК І ЧЕСНІСТЬ З ІНШИМИ»
Бо врешті про те, хто ти є, все одно говорять твої вчинки, а не те, що ти про себе розповідаєш.
Як ви несете пам’ять про свого героя?
Я дуже багато про Женю говорю і пишу. Збираю історії про нього від інших людей, підтримую його підрозділ, роблю збори, спілкуюсь з його побратимами.
У вересні будуть перші роковини, і я роблю «Вечір з Женьою». Хочу зібрати його людей і щоб кожен приніс туди свого Женю. Бо у мене був один Женя, у його друзів – інший, у побратимів – ще інший, у батьків – свій. І мені дуже хочеться все це якось зібрати разом. А людей, які його не знали, просто познайомити з ним. Для мене взагалі дуже важливо, щоб памʼять про Женю не звелась до того, як він загинув.
«БО ЖЕНЯ — НЕ ПРО ОСТАННІЙ ДЕНЬ ЙОГО ЖИТТЯ»
Загалом, маю ще кілька ідей які хочу втілити в життя, але це поки думки :)
Чому ви носите браслет пам’яті?
Мій браслет – у памʼять про мого чоловіка. Всередині нього – рядки з пісні. Женя мав вроджений талант знаходити пісні, якими він міг сказати мені щось важливе. Підняти настрій, підтримати, нагадати, що любить мене. І ти слухаєш ту пісню і відчуваєш, що він завжди поруч. Тому цей браслет для мене – про наш звʼязок. Про мене і Женю, Київ і дім, і про наші зустрічі.
Про те, як береже пам'ять людей із транс-спільноти, розповідає Анаг
Анаг, у вас є кілька браслетів пам’яті – розкажіть, чиї імена на них закарбовані?
Здебільшого це трансгендерні військові, котрі загинули. Для мене вони всі мої рєбята, такі ж, як я. Котрих більше немає. Я в них бачу себе, в усіх, навіть якщо ми особисто не були знайомі.
Як ви бережете пам’ять про своїх героїв?
Я придумали невеличкий проєкт про меморіалізацію загиблих людей з транс-спільноти, котрі загинули або передчасно померли, – телеграм-канал «Меморіал»
«ДЛЯ МЕНЕ ВАЖЛИВО, ЩОБ ХОЧ ДЕСЬ ПРО НИХ БУЛО ХОЧ ЩОСЬ ПРО ІСТИННИХ ЇХ»
Тому існує цей канал, де буде хоч некролог, хоч суто дата смерті, та хоч суто справжнє ім'я.
Чому носите браслет пам’яті?
Особисто для себе в пам’ять про кожного і кожну роблю браслет. Браслети я ношу, не знімаючи, як постійне нагадування про них.
Історію Михайла [ Комара ] Косенка розповідає дружина Анна
Анно, хто ваш герой, пам’ять якого бережете?
Це мій чоловік – Михась, на псевдо «Комар».
Який спогад з Михайлом гріє вашу душу сьогодні?
Насправді це не один момент – ми були знайомі більше 15 років, 8 з яких – у шлюбі. Гріє душу майже кожен день, момент, мить проведена разом . Від побутових сніданків до подорожей у гори. Але найбільший спогад, який закарбований в пам’яті, – це народження нашої донечки, яка стала для нас символом велетеньського кохання, яке ми змогли зберегти та передати їй.
Чого він вас навчив?
Михась став для мене не просто чоловіком – він був моїм партнером по життю, другом, побратимом, світлом, яке полікувало в мені все, що так боліло.
«ВІН НАВЧИВ МЕНЕ БУТИ СТІЙКОЮ, ЧЕСНОЮ ПЕРЕД САМОЮ СОБОЮ,
НЕ БОЯТИСЯ НОВОГО, А ЯКЩО І БОЯТИСЬ, ТО ВСЕ ОДНО РОБИТИ»
Не думати про те, чи вийде, а думати, як реалізувати.
Як ви бережете памʼять про Михайла?
Я вкраду цитату Тати Кеплер «Памʼять – це дієслово, дія». Для мене людина живе доти, поки ми її пам'ятаємо.
Бережу у всіх сенсах: у спогадах, у речах, які робили разом, памʼятних речах, які належали моєму чоловіку. І якоюсь особливою частиною цієї памʼяті став саме браслет, який я передам нашій доньці в памʼять про батька.
Чому ви носите браслет памʼяті?
Бо це можливість у сакральному сенсі доторкнутися до людини, якої немає, подумки поговорити, обійняти і відчувати, що він ось тут, поруч, прямо в цю мить.
Історію Юрія [ Бульдога ] Корецького розповідає дружина Марія
Маріє, ким був ваш герой для вас, пам’ять про якого несете?
Я бережу пам’ять про свого чоловіка — Корецького Юрія. Я бережу її, бо хочу, щоб світ знав, яким він був. Юра був людиною, яка жила, любила, захищала, будувала плани й залишила після себе набагато більше, ніж можна вмістити у фотографії чи спогади. Я продовжую говорити про нього, робити справи в його пам’ять, підтримувати людей, які були поруч із ним, і передавати нашій доньці історію її тата.
«НАША ЛЮБОВ НЕ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ ТАМ, ДЕ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ ЖИТТЯ. ВОНА ПРОСТО ЗМІНЮЄ ФОРМУ»
І поки я живу, його ім’я, його історія і все, що ми створили разом, житиме поруч зі мною. Не як біль. Як любов. Як пам’ять. Як частина мене назавжди.
Яким спільним спогадом із Юрієм, що зігріває вашу душу, хотіли б поділитись?
У нас із Юрою безліч гарних спогадів — вони усі прекрасні і неповторні. І якби мене запитали, чи я б пройшла крізь пекло, аби прожити хоч один із них ще раз, бодай на кілька секунд, я б сказала - ТАК!
Є один момент, який я берегтиму в собі все життя. Юра був поруч на пологах. І коли йому вперше дали на руки нашу донечку, ніби зупинився весь світ. Він дивився на неї так, ніби перед ним було все його життя. А я дивилася на них — на чоловіка, якого любила, і на маленьку дівчинку, яку ми щойно зустріли разом. І тоді нас було троє. Ми дивилися одне на одного, усміхалися, торкалися маленьких ручок і просто не могли повірити, що це наше щастя тепер лежить у його руках.
«МИ БУЛИ ЩАСЛИВІ.
ПО-СПРАВЖНЬОМУ»
Без страху перед майбутнім, без думок про те, що колись цей момент стане спогадом. Я часто повертаюся туди подумки. У ту кімнату. У його погляд. У наші очі, в яких було стільки любові.
Найбільше за все я хочу, щоб люди знали: Юра був неймовірним татом. Для мене це, мабуть, найважливіше, що я можу про нього розповісти. Він так любив нашу донечку. У його погляді на неї було стільки ніжності, гордості й любові, що це неможливо передати словами. Я хочу, щоб вона, коли виросте, знала не лише те, що її тато був Героєм. Я хочу, щоб вона знала, яким він був саме для неї. Яким він був поруч. Як любив її. Як радів кожній її усмішці. Як дивився на неї. За усіма званнями, нагородами, подвигами й історіями війни є просто людина — її тато.
Юра любив нас двох. По-своєму, по-справжньому, кожну — але так, що я завжди відчувала: ми для нього були його світом. Він любив мене як свою жінку, а нашу донечку — як свою маленьку дівчинку. І між нами трьома була та особлива близькість, яку неможливо пояснити словами. Пам’ятаю, як він дивився на донечку, як дивився на мене: і в його очах було стільки любові, що мені здавалося, ніби він справді має все, про що міг мріяти.
Чого Юра навчив вас?
Юра навчив мене багатьом речам, які я раніше не могла осягнути. Він навчив мене любити себе, цінувати життя, не боятися мріяти й дозволяти собі бути щасливою.
Поруч із ним я відчула, якою може бути справжня любов. Та, яка не обмежує, а дає крила. Та, яка вчить бачити в собі більше, ніж ти сама можеш побачити. І навіть тепер, коли його немає поруч, багато в чому я залишаюся тією жінкою, якою він мене побачив і якою допоміг мені стати. Сильною. Живою. Жінкою, яка вміє любити.
Як бережете памʼять про вашого чоловіка?
Я бережу пам’ять про свого чоловіка всіма способами, які тільки знаходжу. Ми проводили вечір пам’яті Юри на першу річницю. Я розповідаю про нього на різних платформах, даю інтерв’ю, передаю його історію в книги пам’яті загиблих. Роблю все, щоб його ім’я не залишилося лише в моїй особистій пам’яті.
Іноді мені здається, що я роблю багато. А потім проходить трохи часу — і мені знову недостатньо.
Мені хочеться розповісти ще. Зберегти ще одну фотографію, ще одну історію, ще один спогад. Знайти ще одну людину, яка дізнається, яким був Юра. Зробити ще щось, що залишить його ім’я і його історію серед людей. Юра став частиною картини художниці, яка зображує на мапі України наших загиблих Героїв — тепер його образ є серед тих, кого наша країна пам’ятає. І для мене це ще один спосіб зберегти його ім’я. Це моя форма любові. Я вже не можу обійняти його, почути його голос чи просто подзвонити й розповісти, як минув мій день.
«АЛЕ Я МОЖУ ГОВОРИТИ ПРО НЬОГО. МОЖУ РОБИТИ ТАК, ЩОБ ЙОГО ПАМ’ЯТАЛИ»
Чим є для вас браслет пам’яті і чому носите його?
Браслет памʼяті для мене не лише прикраса, для мене це спосіб хоча б фізично відчути Юру знову. Коли я торкаюсь його, відчуваю його на руці — і на мить здається, що я торкаюся чогось, що пов’язує мене з ним. Цей браслет — про пам’ять, але для мене він ще й про близькість. Про можливість носити з собою частинку людини, якої вже не можна обійняти. Це про моє «ти зі мною», навіть якщо вже не поруч. Він не для інших. Він для себе і для нього.
На браслеті закарбовані слова Юрія, які він написав після загибелі близького побратима:
«Пам’ятайте, що ваш спокій омитий кров’ю солдат ЗСУ. Людьми, які жили біля вас, любили своїх других половинок, ходили гуляли зі своїми дітьми і так само відпочивали. Все, що залишається — це пам’ять про них. Війна триває, і ще буде тривати, ми не маємо морального права забути і здатися. Найменше, що ви можете зробити — це донат і підтримка сімей загиблих.»
«А найбільше — це готуватися встати в стрій і вбити чим більше ворогів. Такий наш шлях»
Історію Дмитра [ Кота ] Кота розповідає подруга Ганна
Ганно, чиє ім’я закарбовано на вашому браслеті й пам’ять про кого ви бережете?
Це Діма Кот. «Кот». Мій Герой. Мій друг, безцінно дорогий моєму серцю та душі. Він для мене надто особлива та не пояснювально близька людина. Той, якоюсь мірою містичний, космічний звʼязок, який був, є і точно буде назавжди, незважаючи ні на що. Важко підібрати слова, якщо чесно, щоб якось «правильно» сказати, хто ми один одному. Але ми були і є.
Яким теплим спогадом із Дімою ви би хотіли поділитись?
Памʼятаю, давно, іще як ми були в школі, він приніс мені CD-диск. Неначе вчора — він дає мені той диск і каже: «Так, Ань, послухаєш і скажеш мені свою думку» — хвилювався. Там було два треки, які вони зі своїм другом записали для участі в хіп-хоп івенті. Я досі їх слухаю. Залила їх собі в телефон, часто слухаю...Той голос, він наче й через 20 років той самий...Тільки вже ніколи не залунає в житті.
Діма загинув у бою в червні 2024. Він служив у тоді ще 1-му ОШБ «Да Вінчі».
Чого Діма навчив вас?
Діма показав і навчив мене, що, незважаючи на будь-які події, істина знаходить нас попри все.
«НАВІТЬ ЯКЩО ЛЮДИНА ЗАГИНУЛА – ЦЕ НЕ ОЗНАЧАЄ, ЩО ВОНА ЙДЕ З ТВОГО ЖИТТЯ. ВОНА ЛИШАЄТЬСЯ ПОРУЧ, У ТОБІ»
І обовʼязково знайде спосіб сказати все те, що не змогла чи не встигла сказати за життя.
«Хто йде на смерть – безсмертний». Такий був девіз нашого Кота. Тепер ці слова закарбовані і на одному із моїх жетонів-артефактів.
Як ви бережете памʼять про вашого героя?
Минулого року ми разом з родиною Діми встановили його фото та прапор батальйону на Алеї героїв на Майдані в Києві, замінивши прапорець, який був там раніше, щоб це місце стало більш особистим – більше про Нього.
Вже понад два роки це для мене – те місце, де ми з Ним часто пʼємо каву разом, розмовляємо, інколи сміємось, а інколи я ще й навіть злюся на нього…А потім сама ж думаю: ну як я можу на Тебе злитися...Але частіше за все просто «сидимо» в тиші і думаємо, згадуємо наше з ним минуле. Все те наше спільне...якісь моменти, зустрічі, переписки, розмови, слова, які він казав чи писав, а я в свій час не розуміла до кінця…Частину своїх думок і спогадів про Діму я також зберігаю у своїх віршах. У планах – створити окремий простір, де вони будуть зібрані разом. Наш простір пам'яті.
Чому ви носите браслет памʼяті?
Зі мною завжди мій браслет памʼяті. Це щось живе, що має душу, а не просто браслет. Для мене – символ того, що Діма завжди поруч – у моєму серці, думках і спогадах. Хоч і в Його новому світі.
«І ПОКИ МИ БУДЕМО БЕРЕГТИ ПАМʼЯТЬ ПРО КОЖНОГО, ХТО ВІДДАВ СВОЄ ЖИТТЯ ЗА НАС, ПЕРЕДАВАТИМЕМО ЦЮ ПАМʼЯТЬ НАШИМ НАСТУПНИМ ПОКОЛІННЯМ – МИ БУДЕМО СИЛЬНІ, НЕПЕРЕМОЖНІ Й ВІЛЬНІ»
Бережіть пам’ять про ваших героїв. Діліться їхніми історіями, спогадами та уроками, яких вони навчили, і ви на нашому цифровому меморіалі. Створюйте власні артефакти пам'яті тих, хто лишив слід у серці.
0 коментарів
Ще немає коментарів