ПОЖЕЖНИКИ ВЛАДИСЛАВ ЧЕРНІКОВ ТА ВАДИМ ПУЗЬ: БЛІЦ ІЗ РЯТУВАЛЬНИКАМИ КИЄВА
Рятувальник — один із шести персонажів у світі RBTNK, чия титанічна робота у реальному світі несправедливо іноді лишається поза увагою. Тож напередодні Дня рятувальника ми зустрілись із тими, хто чи не щодня буває у самому епіцентрі небезпеки — пожежниками-рятувальниками 24-ої пожежної частини 4 ДПРЗ ГУ ДСНС України у м.Києві Владиславом Черніковим і Вадимом Пузем.
Поговорили з ними про те, як сьогодні працювати в умовах підвищеного ризику, як тилу не перешкоджати роботі екстрених служб і як це — регулярно рятувати людей із самого пекла.
Із Днем рятувальника! Захоплюємось вашою відданістю, жертовністю та 100%-ю відвагою. Привітайте супергероїв, підтримавши нашу благодійну ініціативу: увесь чистий прибуток із артефактів із 15.09 по 22.09 ми скеруємо на нагальні потреби вогнеборців.
Владиславе, Вадиме, вітаємо!
Розкажіть про свою роботу.
Владислав: Професійно гашу пожежі, рятую людям життя.
Вадим: Гасимо пожежі. Рятуємо людей. Виконуємо свої обов'язки.
А чому ви обрали саме цю роль?
Владислав: Хм, не задумувався над цим. Просто вирішив, що це гідна професія.
Вадим: Друг працював, розповідав про свою роботу — мені було цікаво, от і я долучився.
У чому вбачаєте свою місію?
Владислав: Як такої немає — прийшов ще у 2013-му році, так і залишився.
Вадим: Просто мені ця робота подобається.
Які речі завжди з вами?
Вадим: Телефон завжди із собою та й все. Буває, якщо радєйка не працює, подзвонити, чи я ще тут :)
Про що ви мрієте зараз?
Владислав: Щоб війна закінчилась. Зараз всі реалісти, мабуть: немає часу думати про якісь особисті мрії. Тому коли прилітає і реально людям потрібна допомога, то часу на себе особливо немає — це може статись і в робочий, і в позаробочий час. Зараз дуже велике навантаження, зокрема останнім часом…Ми працюємо в Дарницькому районі, то у нас завжди було трохи важко. Великий район виїзду, до нього відносяться не тільки багатоповерхівки, а ще й приватні будинки та велика лісостепова місцевість. Раніше були ще торфи. Багато. Але цю проблему вирішили.
«Немає часу думати про якісь особисті мрії»
Вадим: Щоб закінчилась війна. Інших мрій зараз немає.
Що додає віри і впертості продовжувати свою роботу?
Владислав: Просто роблю свою роботу та й усе, тому що вчився і вмію все-таки. Хтось повинен її робити. Можу — роблю, не можу — не роблю.
«Хтось повинен її робити»
Вадим: Подобається робота :)
Чого вам бракує зараз для ефективної роботи?
Владислав: Це ціла система. Можна говорити про ту ж комунікацію з людьми. Переважно ми страждаємо через те, що люди бездумно все роблять: як-от шлагбауми виставляють — на тій же Здолбунівській, на Урлівській — там же не проїдеш. А так, в цілому, техніка та можливості є, але це все відносно: сьогодні є, а завтра прилетів шахед…
Як на вашу думку будувати місток між тилом і фронтом?
Владислав: Комунікаційно, тільки так. Тому що багато є речей, які ми не знаємо, аналогічно й з іншої сторони. Тобто всі звикли, як в анекдотах кажуть, що пожежники без води їздять, сплять 24/ 7. В реальності ж тільки зараз побачили, як насправді, — але так було завжди.
Вадим: Та й зараз буває. Чи варто дім гасити… (жартує)
Владислав: Люди різні бувають, просто ми відштовхуємося від реальності.
В цілому матеріально-технічне забезпечення стало краще. Більше почали розуміти, що це все розхідний матеріал і за такої роботи, при такому навантаженні, він довго не затримується — це стосується і бойового одягу, і техніки, яка нам надходить, і якогось обладнання, наприклад. Раніше складніше було з цим: мало техніки було, а зараз трошки краще. Тому думаю, добре, що люди почали дізнаватись більше про нас.
Як ви відчуваєте підтримку тилу?
Владислав: Навіть у тій самій каві: принесуть кави, водички…
Вадим: Нагодують (сміється)
Владислав: Це приємно. Раніше такого не було, а зараз часто. Щоправда, не завжди встигають щось зрозуміти, як нас уже там немає :)
Що ви хотіли б, аби тил розумів про вашу роботу?
Владислав: Щоб більше цікавилися. Тому що наша служба була завжди і, в принципі, кардинальних змін не відбулося: ми так само виїжджаємо на пожежі, так само рятуємо людей, розбираємо конструкції, ліквідовуємо всі можливі наслідки: ДТП, техногенні катастрофи, аварії і так далі — може бути що завгодно. Але моя думка полягає в тому, що людям потрібно ще цікавитися. Тому що, як-не-як, ми для них це робимо, а я — ризикую своїм життям і здоров'ям.
«Людям потрібно ще цікавитися. Тому що, як-не-як, ми для них це робимо»
Стосунки ж не бувають в одні ворота, правильно? Треба якось взаємодіяти. З нашої сторони, ми робимо все можливе: у нас є групи в соціальних мережах, наприклад, у Instagram та Facebook — і там усе розказується та показується. Ще на території нашої частини проводять екскурсії, приходять люди з дітьми, з першого по дев'ятий клас, із садочку буває теж приходять.
Вадим: Я би хотів, щоб люди цікавились — нам би трохи простіше працювалось.
Владислав: Наприклад, постійно запарковують гідранти пожежні.
Вадим: Та всюди — не проїдеш.
Владислав: Це ж теж: людина просто не знає, вона приїхала втомлена після роботи, у сусіда квартира горить — а ми ж приїхали. І тоді починаєш шукати її через ОСББ і так далі — це ж усе час. Чийсь час.
Розкажіть свою улюблену історію з роботи.
Владислав: Та за 13 років…Їх багато, але вони всі такі — не для розповсюдження :)
А що на ваших жетонах?
Вадим: Емблема ДСНС та фраза «Вогонь запеклих не пече» на звороті.
Якими досягненнями вашої служби пишаєтесь?
Владислав: Пишаюсь тим, що ми рятуємо людей. Були складні задачі, але я не хотів би ними ділитись — друг загинув. Це таке середовище, де ми самі не знаємо, що далі. Буває по-різному. Зараз, в основному, це ще й загроза шахедів, ракет тощо.
«Пишаюсь тим, що ми рятуємо людей»
Вадим: Насправді всі задачі запам'ятовуються.
Якби ви могли стати якимось персонажем, кого обрали б?
Владислав: Ніким. Бо ми ті, ким є зараз.
0 коментарів
Ще немає коментарів